Руське Православне Коло: Скитські Боги

пʼятниця, 26 січня 2018 р.

Скитські Боги

Для багатьох дослідників скитського світогляду є загадкою пояснення імен Богів, що й приводить до твердження їхнього іраномовного походження. Та в нашій рідній мові збереглися відголоски тих давніх імен. В цій статті спробуємо довести, що імена скитських Богів цілком можна вважати давньоруськими і вони мають пізніших відповідників. Відразу зазначимо, що Боги мають багато епітетів, одні з яких продовжують нести імена Богів, а інші ми пізнаємо тільки в назвах предметів і явищ.

На великий жаль письмових свідчень від скитів не збереглося. Тому скористаємося грецькими творами та звернемося до Геродота. В його четвертій книзі "Мельпомена" загадуються такі скитські Боги: "Отже, все найважливіше скіфи мають у повному достатку. Що ж до іншого, то звичаї в них такі. Богів вони шанують лише таких найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих – Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою думку, називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Ойтосір, Афродіта Уранія – Аргімпаса, а Посейдон – Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять." [Геродот 1993, ІV, 59].

Звісно, що можемо не погоджуватися з багатьма висновками Геродота, та все ж маємо дещо взяти до уваги. Археологія нам доводить, що скити робили статуї, жертовники і храми. Без цього не обходиться майже жодне вірування. Єдине, що до нас не доходять споруди, що збудовані з дерева чи глини. Тому на свій розсуд археологи можуть віднести будівлю до різного типу призначення. Так як скити будували величезні міста, то звісно і храми для Богів мали бути при них. Ми не є першовідкривачами пояснення скитських Богів, тому будемо посилатися на дослідників, що вже доклали зусиль у цьому напрямку.

Папай-Зевс

За Геродотом, головний скитський Бог Папай (грец. Παπατος) порівнюється з грецьким Зевсом. Треба вважати його пізнішим слов'янським Сварогом – Батьком-Небом і його проявом Патар Дяіє, згадуваним у ВК. Аналогічно до Матір-Мама, виходить Патар-Папа, що є ознакою Батька, що в українській мові перейшло в Тато. Напевне, назва священика (отця) "поп" (піп) якраз позначає його як служителя Папаю. Збереглося багато образів Папая, які ставилися на могилах. Вони мають фалічну форму і відповідне озброєння – символами чоловічого начала. Форма сучасних православних храмів досі будується за принципом стародавніх могил: Вислів "поставити на попа" і має позначати поставити вертикально, наче стелу. За войовничістю Папай нагадує слов'янського Бога війни Перуна, або відповідника до Патара – апостола Петра, який виступає ключником до раю, що тотожне фалічному символу. Враховуючи, що Петро є опорою христосівської віри і його розіп'яли стрімголов наче фалос, то аналогічно дитячі сідниці досі називають "попою". Стародавні стели, як правило, ставилися так, щоб сідниці образу торкалися землі. Звичай на свято Петра і Павла копати ямки для ніг і сідати попою на землю зберігся до сьогодення [Пашник/РПК 2018, 65].

Враховуючи, що могила символізує вагітність Матері-Землі, можемо схилятися, що Папай все ж таки повинен означати Батька-Неба (Сварога), що запліднює свою дружину. І під час поховання проводили урочистий шлюб між Небом і Землею, щоб душа і тіло померлого поєдналися разом і воскресла у наступному поколінні. [Пашник/РПВ 2018, 17]. Велесова Книга з цього приводу каже нам: "І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо свадьбу їм, якож се Творець є Сварежь і противе Нього – жона Його. І се празденство мали діяти, якож для мужа і жони, і ми є діти їхні". [ВК, д.30].

Апі-Гея

Богиня Землі Апі

Куль-Оба, IV ст. до н.е.

Богиня Апі (грець. Ἀπί) ототожнювалася Геродотом з грецькою Богинею Землі Геєю, яка була матір'ю людей і великою оселею мертвих, похованих у її лоні [САМ 2006, 88].

Вважаємо, що ім'я збереглося у вигуку "ап", "гоп", коли людина приземляється. З цього приводу є гарне прислів'я: "Не кажи "гоп", поки не перескочиш". З вигуком "гоп" пов'язується притупування в танці і назва основного українського танцю "Гопак" [ВТС 2001, 191].

Звертаємо увагу на назву місяця "апріль", який виводять від грецького ἀπρίλι(ος) чи з латинського aprilis і, на думку дослідників, означає "той, що відкриває" (весну), чи "той, що зігрівається сонцем". Також місяць присвячують грецькій Богині кохання Афродіті (варіант - Aphros), або ж від етруського імені цієї Богині Апру (Apru) [Апрель]. Простіше розділити "ап-ріль" і побачити, що перша може відноситися до Богині Землі Апі, а інша відповідає нашому слову "рілля" – зоране поле. Тобто у цьому місяці дійсно орють, тобто запліднюють Землю, зігріту Сонцем-Ярилом. Це порівняння зроблене для кращого розуміння значення імені Богині Апі.

Трохи складно вирішується питання із зображенням Богині, бо йде переплетіння образів з Богинею Зорі Табіті.

Табіті-Гестія

Скіфська крилата Богиня

Курган «Велика Близниця», поблизу села Стебліївка

Богиню Табіті (грец. Ταβιτί) Геродот порівнював з грецькою Богинею хатнього вогнища Гестією. У римлян їй відповідала Веста (Vesta) [САМ 2006, 87], що є також ознакою заходження Сонця – west.

Основоположник РУНВіри Лев Силенко і своїй фундаментальній праці "Мага Віра" звертає увагу, що греки невірно написали імена скитських Богів. І що у "Ведах" доньку Сонця називали Тапіті і саме з таким ім'ям вона й славиться "Магабгаратах". У ведійському санскриті слово "тапа" значить тепло. У "Рік Ведах" бог Агні (Вогню) має також ім'я Тапана, а слово "тапася" має значення українського "топиться" (в розумінні хатнього вогнища. – СП). [Силенко 1979, 548].

Санскритолог Степан Наливайко також підтверджує, що tapati "гріти, нагрівати, горіти" споріднене з укр. топити, розтоплювати, тепло, теплий, натоплений і пов'язує це слово з іменем скіфської Богині домашнього вогнища Табіті й індійською Тапаті. [Наливайко 2007, 289].

У "Велесовій Книзі" вогняна птаха-зоря Матир-Сва несе ввечері вогонь небесний у наші домівки: "Молимо Патар Дяіє, яко той ізведе огінь, який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх Праотцям нашим." [ВК, д.19]. Цей вогонь мають затопити в печах (комині) на 1 вересня – початок Сварожого вечора. [Пашник/РПК 2018, 83-84]. Тому птаха-зоря для нас є доброю гостею (Гестія), віщункою (Віста, Веста) зародження Сонця, бо вогонь символізує зародок (або дитину) небесного світила: "Та бо Зориня Суне вістяща." [ВК, д.7ж]. Тому "топити" – це не тільки затоплювати піч, а ще й ознака того, що Сонце ввечері топиться у Світових Водах, потрапляє в потойбічний (жіночий) світ, а зранку знову виходить на світ Білий.

Гойтосир-Аполлон

Гойтосира (грець. Γοιτόσυρος, Οιτόσυρος) Геродот ототожнював з Аполлоном. Цього грецького Бога треба вважати Богом Місяця, якого дослідники плутають із Сонцем. А насправді, як міфологічний варіант, Місяць виступає нічним Сонцем. [Пашник/Духовне 2016, 8]. Цієї участі не обійшов і Аполлон, хоч в самому імені можна побачити кілька вказівок на місячну ознаку "лон" пор. "луна", "лан", "лунка", "пол", "поле" – низ, земля, ап (гап, гоп) – приземлення, що прив'язує цього грецького Бога до імені скитської Богині Землі Апі.

Місячні ознаки має ім'я Гойтосир. Перша частина слова "гойто" збереглася в значенні колиски–гойдалки і у відповідному вигуку "гойда". Колиски, як і гойдалки, що робилися у вигляді своєрідних човнів, означають Місяць. Вислів "гайда" означає "пішли" – рух човна. Друга частина "сір" є також ознакою Місяця-сіренького; сіроманець – вовк, що супроводжує Місяць; "сир" – начинка до вареників, що робилися у формі Місяця з молока рогатої тварини, де роги означають Місяць. А "гайдар" – це вівчар. Намісник Бога на землі у різних народів зветься "сер", "сір", "цар", хоча значення "сірома", "сірий" може бути ознакою нижчого класу. [ВТС]. Місяць якраз є намісником Сонця в нижньому світі.

Тагімасад-Посейдон

Найзагадковішим серед скитських Богів є Тагімасад (грец. Θαγιμασάδας). Геродот ототожнював його з грецьким Богом Посейдоном. Окремо наголошує, що царські скіфи, приносять жертви ще й Посейдонові. Греки шанували Посейдона як бога землі, води, конярства, будівництва; пізніше він (як Нептун у римлян) став головним богом моря й мореплавства [САМ 2006, 219].

Георгій Шаповалов спираючись на інших авторів стверджував, що культ Посейдона-Тагімасада має бути пов'язаним із кіньми, а особливо з водним конем – гіпокампом. Легенди про водного коня простежуються у багатьох народів. На одному з грецьких блюд водний кінь рухається у великому почту разом із іншими морськими божествами за Європою, що сидить на бику – Зевсі. У передній частині гіпокамп зображений як кінь, а задня частина як гібрид риби, змії та скорпіона. У нижній частині тулуба за передніми ногами кінь має крила. На водному коні верхи сидить нереїда. А позаду гіпокампа істота, що до половини має чоловіка з крилами і веслом в лівій руці, а нижче змієриб'ячий хвіст подібний до хвоста гіпокампа. Зображення водного коня могли прикрашати носові частини грецьких та римських кораблів. Вважають, що в протомі крилатого коня з "плавником коміром" на знаменитій срібній амфорі з Чортомлицького кургану втілений образ Тагімасада.

Для осмислення ролі образу божественного водного коня Тагімасада у скіфському світосприйманні важливим його опис, що зберігся у давньоруському творі ХІІІ ст. "Фізеолог", виникнення якого можливо відноситься до грецької літератури ІІ–ІІІ ст., а в його основі закладені ще більш ранні елліністичні міфи. "Фізеолог" повідомляє про водного коня наступне: "Від пояса і вище має образ коня, а нижче пояса – образ риби-кита. Плаває у морі і воєвода над усіма рибами. На окраїнній же стороні землі стоїть золота риба і не сходить зі свого місця, щоб не попастися рибакам на шляху до водного коня. А він, як воєвода над рибами, йде на окраїну землі до тієї золотої риби. Оближе її, і потім її облизують усі самці. І самці викидають сім'я, а самиці, йдучи за ними, приймають його і стають череваті. [Шаповалов 2001, 66-67].

Як правило, скіфські кінські налобники "Золота риба" у вуздечкових наборах супроводжуються нащочниками у вигляді крил. Не виключно, вважає Г. Шаповалов, що саме живий кінь, голова якого була прикрашена налобниками у вигляді золотої риби з крилами-нащочниками, асоціювалася у скіфів з образом Тагімасада – крилатого коня, володаря водних глибин. [Шаповалов 2001, 68-69].

Досить гарний матеріал про Тагімасада зібрав Георгій Шаповалов. Ми не ставили всі його версії і паралелі ушанування морського коня. Для нашої робити цього буде достатньо, тим більше, що це не прямі свідчення про ушанування скитами цього божества. Нас зацікавив попередній опис про золоту рибу, тому згадався ще один мітологічний сюжет, але вже з новгородського билинного циклу. Мова піде про відомого персонажа Садка, який за гарну гру на гуслах від Водяного царя отримав пораду, як виграти заклад. Садко посперечався з купцями, що в озері є риба із золотим пером. Завдяки Водяному царю він виловив золоту рибу і виграв суперечку – став багатим купцем. А пізніше, не сплативши данини Морському царю, потрапив до нього грати на дно. Цар танцюючи спричинив великі хвилі, що топили кораблі. І тільки завдяки настановам св. Миколи Можайського (тотожний Велесу), як покровителю мореплавців, знову повернувся з морського царства у Новгород. [див. Билини, 410-424].

Відразу порівнюємо збіг закінчення імені "сад". На нашу думку, в цій билині головний герой-гусляр (пор. також Давида-гусляра з "Голубиної книги") мав ототожнюватися із образом Сонця, що плаває на човні, які за аналогами могли закінчуватися кониками на кінцях. І, як і належить сонячному Богу, ввечері він "сідає" у Світові Води, тобто має зайти до Морського царя. Купець (давнє гость) може ототожнюватися з Сонцем Радогостом, що ушановується восени (відповідник вечора), коли починалася інтенсивна торгівля.

Степан Наливайко вважає, що в імені Тагімасад наявний компонент "масад", де значення "масад" відоме, воно означає "бог", дослівно "мудрий". Цей же дещо видозмінений компонент міститься і в імені найвищого іранського божества – Ахурамазда, досл. "Ахура Мудрий", тотожного ведійському Варуні, якого теж іноді називають Асура Мудрий, а також грецькому Посейдону, скіфському Тагімасаду й слов'янському Дажбогу. Причому скіфський Тагімасад і слов'янський Дажбог тотожні не лише функціонально, але й іменами: компоненти Таг і Даж тотожні етимологічно, тобто мають спільне походження й однакове значення, а "масад" і "бог" тотожні семантично. [Наливайко 2007, 399].

Варуна дійсно ототожнюється зі Світовими водами і з Посейдоном чи Нептуном. Варуна має прекрасну антропоморфну форму, колір – білий, сидить на легендарному морському чудовиську Макарі (голова й передні ноги антилопи, тіло і хвіст риби). Варуна може зображуватися як дворуким, так і чотирируким. В одній із правих рук він завжди тримає аркан (петлю). [див. Варуна].

Порівняння ж Тагімасада і Дажбога викликає сумнів, бо є загальноприйнятим вважати, що Дажбог є Богом Сонця, хоч і пов'язується додатково з дощем, але це швидше через фалічний образ. А ось, коли Сонце заходить, то воно потрапляє в потойбіччя і в принципі може перевтілюватися в Бога нижнього світу або опиняється у нього в полоні. В даному випадку це може бути перевтілення у Велеса чи Хорса. Тим більше, що Варуна є стражем західної сторони світу, тобто там, де Сонце сідає у Світові води. Щодо слова "масад" – мудрий, то воно може теж пов'язуватися зі старістю (пор. сідий-сивий) і мудрістю при заходженні в потойбіччя, яким править мудрий Велес, тим більше, що Варуна теж Асура Мудрий, а в індуїзмі асури – демонічні істоти.

Ризикнем прив'язати назву "масад" до деяких міст Передньої Азії. Ізраїльська Масада (івр. מצדה‎ мецада "фортеця") – давня фортеця на майже прямовисній скелі Юдейської пустелі [див. Масада]. Припустимо, що до фортеці ця гора має таке ж відношення як і Велес до могил і валів (а разом із тим хати, городища, держави), як Бог потойбіччя і охорони скарбів, що в ньому тримаються.

До тотожності з Тагімасадом нас зацікавило семітське божество Дагон. Причому не тільки за своєю ознакою, але й за схожістю імені, де заміна д-т та м-н є типовою. Дагон перекладають як "колос" або "риба". Судячи зі значення імені, покровитель землеробства або рибальства, очевидно, спочатку бог – подавець їжі. Зображався у вигляді могутньої людини з риб'ячим хвостом замість ніг.

Вперше згадується в аккадський документах 23 століття до нашої ери як верховне божество правого берега середньої течії Євфрату. На сході, у Вавилонії, його ім'я вимовлялося як Даган. Храми Дагана були в головних містах середнього Евфрату – Марі та Тірці. Важливе значення культ Дагана мав у Вавилоні за часів Хамурапі.

Перші згадки про культ Дагона серед семітів Сирії та Ханаану містяться в документах 14-15 століть до нашої ери знайдених в Угариті. В угарітському епосі один з епітетів Ваала (пар. із слов. Велесом) – "син Дагона". В ханааців Дагон певно ототожнювався з Ілем (подібний Урану) – "батьком богів". Філон з Бібла який в І столітті нашої ери склав опис фінікійських вірувань ототожнював Дагона з Хроносом – батьком грецьких богів. [див. Дагон; Щокін 2005, 533-534]. Хоч маємо деякі розбіжності із функціями Бога, але судячи із зображень все ж його треба віднести до водяних божеств. Тим більше риба ототожнюється з фалосом (колосом) і є ознакою потойбічного світу і Місяця.

Ще пару цікавих божеств з подібним іменем і близькими функціями. Творцем етруської "біблії" був бог-пророк Таг, якого ототожнюють з фінікійським божеством Дагоном (в етруській мові звук "д" перетворився як "т"). Писання етрусків становили священні тексти (книги Тага), що викладали етруські космогонічні та теологічні уявлення, культові правила, а також правила гадань. Вчення Тага, написане етруською мовою, було перекладене у віршованій формі на латину. Пізні римські автори вважають, що вчення Тага було викладено в книгах гарусників. Таг ототожнювався з "підземним Гермесом", вважався сином Генія (у рим. мітології первісне божество – прабатько роду, потім бог чоловічої сили, уособлення внутрішніх сил і здібностей чоловіка) й онуком Юпітера. [Щокін 2005, 321-322].
Божество ірландської міфології Дагда (давньоірл. Dagda, в буквальному перекладі "Хороший Бог") – Бог добробуту та багатства, один з головних богів Племен богині Дану поряд з Лугом і Нуаду. У старовинному ірландському трактаті "Вибір імен" розповідається про те, що Дагда був богом землі. Атрибутами Дагда вважалися котел, в якому ніколи не вичерпувалася їжа, і дубина, якою він вражав ворогів. [див. Дагда_(бог)].

Всі ці ознаки стають близькими до слов'янського Велеса – Бога нижнього світу і таємничих знань, книжок. Або Хорса, який символізує роги Велеса, а одночасно човен-місяць. А вже ріг, як і місяць, є ознакою чоловічого прутня. Ну й не забуваємо, що "horsе" з англійської – "кінь". [див. Пашник/Духовне, 2016].

Зроблю ще одне порівняння слова "таг" з назвами кількох населених пунктів і водойм України та Росії, наприклад Таганрог, Таганка, Таган. Звісно виникає питання від чого вони походять. Приведемо пояснення назви колись українського міста: за поширеною серед науковців думкою, назва Таганрога складається з двох слів – тюркського "таган" і слов'янського «ріг». Словом «ріг» наші предки споконвіку називали морський чи річковий мис, виступ суходолу в сторону води. В Україні існує місто Кривий Ріг, яке розміщене на злитті річок Інгулець і Саксагань. На морському мисі побудоване і місто Таганріг, там, де за твердженням істориків, колись був старовинний маяк з вогняною жаровнею, яка називається "таган" [див. Таганрог].

Сам таган, таганок, таганчик, таганець – це пристрій для готування їжі на багатті. Первісно – залізний обруч на трьох ніжках, на який встановлювався казан. Походить від татарського таган ("станина", "таган"), спорідненого з турецьким і кримськотатарським tуgаn ("жаровня"). У тюркських мовах це слово вважається запозиченням з грецької, від грец. τηγάνι(ον), "тигані", яке походить від давньогрецької форми τήγανον, "тіганон" і значить буквально – "сковорода", "тигель". [див. Таган].

Збруцький образ IX ст.

Залишимо на совісті мовників, що вони заради "об'єктивності" шукають походження наших слів серед інших народів і мало шукають аналоги в рідній мові. Хоча б пов'язали з такою ознакою Бога нижнього світу як "тяжіння", "тягло", "тяга". На Збруцькому образі Велес зображений внизу на трьох гранях чотирикутного кам'яного стовпа (на четвертій стороні відсутній, бо вважається, що вона на щось опиралася, тому не зобразили Бога. А якщо припустити, що він має бути з трьома ликами?). Велес якби підтримує світ знизу, тобто "тягне масу" на собі, може і став Тягамасадом (адже Геродот міг не зовсім вірно записати почуте ім'я). Як на титанах тримається весь світ, так і на Велетні-Велесі тяга висить. Це, звісно, версія з натяжкою, але ж і запропоновані інші не кращі, тим більше, що Тагімасада Геродот згадав всього лише раз.

Для нас тепер залишилося знайти знак, який би нагадував цю жаровню і міг би позначати відповідного Бога. І такий знак у нас є. Це варіант нашої літери "Ж" (можливо тут і ДаЖбог доречний), яка могла символізувати Богів і верхнього і нижнього світу у вигляді двох тризубів. Нижній варіант Тризуба-підставки досить поширений, окрім тагана-жаровні, також маємо на свічниках і квітниках. У цьому випадку вони слугують опорою світу. Варіант перевернутого тризуба бачимо на кримських тамгах, який перейшов навіть у сучасний герб кримських татар, яка нагадує одну із форм літери "Т" -

(Таган?). На свічнику виходить наступне: якщо тризуб-підставка внизу, то вогонь угорі як Сонце, якщо тризуб тримається зубами догори, то вогонь опиняється внизу, тобто на дні. Навіть якщо підставка має чотири лапи, то в пласкому зображенні четверта накладається на середню і її не видно. [див. Пашник/Триглав, 19-20].

Нижня частина літери "Ж" нам нагадує гору. Кримською мовою це "Даг", що є складовою в назвах кількох гір (напр. Кара-Даг), а українським відповідником є "дах" – покрівля над будинком, нагадуємо, що вона аналог могили. Ось і маємо кілька версій можливого пояснення складного імені Тагімасад.

Мозаїка із зображенням Нептуна, знайдена у Гадруметі.
Середина III ст. Археологічний музей Суса

З цього матеріалу виникає питання, а кого вважати Тагімасадом: водяного коня чи таки водяного царя? Виходячи навіть з нашої уяви, що склалася на казкових сюжетах, все ж таки водяний (морський) цар має їхати в упряжі з водяних коней, що ми й бачимо на стародавніх зображеннях. Звісно є й такі, де водяний цар має риб'ячий хвіст, але це все одно є ототожненням з людиною, а не з конем. Так як Посейдон теж людиноподібний, то маємо бачити собі і Тагімасада як людиноподібного Бога. Але, так як багато Богів мають собі відповідник в тваринному світі (тотемна тварина), то можна ототожнювати водяного царя з водяним конем. Тим більше, що Посейдон мав епітет Гіппій. ("Кінний"), так як він вперше приборкав коня; був винахідником верхової їзди; або тому, що перетворився в коня, щоб опанувати Деметрою.

Арей-Арес

Окрему увагу Геродот надає опису ушанування Арея, як це і зазначено в п. 59:

"Отже, так приносять вони жертви всім богам і всяких таких тварин, але Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб. В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в'язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п'ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам..." [Геродот 1993, ІV,62].

Подібно до грецького Ареса (грец. ????), Арей є скитським Богом війни. Геродот не називає інше ім'я цього Бога у відповідності до грецької мітології. Тому можна зробити висновок, що у скитів було аналогічне за написанням ім'я. Цьому є підтвердження, що слов'яни мали ім'я для Бога весняного Сонця: Яр, Ярило, Юр, Ор, а його образом є юнак, що відповідно має всі войовничі ознаки. Також треба згадати легендарного отця Ора (Арій, Ірій, Єрей, Орій) з Велесової Книги, який також має символізувати весняне яре Сонце [ВК 2018, 166].

Легенду про ушанування Арея можна прив'язати до відомого свята пробудження Бога війни. Старого меча, що побував у боях (або його замінник – великий дубовий хрест-меч) могли встромляти в могилу ще восени, коли переважно закінчувалися військові походи і наставав мир. Для цього є свято Здвиження або Воздвиження, коли і виставляли таку споруду. Бог війни ставав старим і відпочивав до весни, коли і відбувалося його переродження. Таким святом для римлян було ушанування Марса (М-арес) 14 березня. [Пашник/РПК 2018, 31]. Напевно, старого меча в цей час ритуально спалювали на вогні, а молоді воїни посвячувалися біля цього ж священного вогню з новими мечами. Ознаки весняного Сонця Ярила у слов'ян могли накладатися на Бога війни Перуна, правління якого починалося на весні та підходило до кінця восени, коли і Сонце ставало дідом.

Геродот розповідає легенду про походження скитів від прабатька Таргітая та його синів. В цих іменах слід також відшукати мітологічні персонажі, бо швидше вони були давніми Богами. Ось ця легенда:

"Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх народів, і ось як це сталося. їхня країна була пустелею і перша людина, що там з'явилася, був такий, що називався Таргітаєм. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борісфена. Від них походив Таргітай і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже так своїм полум'ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому.

Отже, як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем'я яких називається авхатами, від середнього брата, Арпоксая, ті, що називаються катіарами і траспіями і, нарешті, від молодшого брата походять ті, що називаються паралатами, а всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, а ця назва була ім'ям їхнього царя. Назву скіфи їм дали елліни.

Отаке є походження скіфів за їхніми власними словами, а відтоді, коли вони з'явилися, тобто від першого їхнього царя Таргітая до похода Дарія проти них, минуло як раз тисяча років, не більше..." [Геродот 1993, ІV,5-7].

Магічні дари, що впали з неба, засвідчують те, що скитське суспільство мало чотиристановий поділ, символіка небесних дарів легко легко витлумачується на індійському ґрунті: чаша символізує жерців-брахманів, сокира – воїнів-кшатріїв, плуг – хліборобів-вайш'їв, ярмо – шудрів-общинників. [Наливайко 2007, 266].

Таргітай

Геродот не подає і не порівнює Таргітая (грець. Ταργιτάος) і його синів як Богів, що ускладнює визначення його функцій. Є припущення, що Таргітай згадується в слов'янських казках під ім'ям Тарха Тарховича. Так Валерій Войтович пише, що це казковий цар, старець богатир, який живе на "Сіянській горі" і воює з Бабою Ягою, яка верхи на коні виступає попереду жіночого кінного війська або ж літає в ступі. [Войтович 2002, 515].

Арпоксай (грец. Ἀρποξάιος) – один із трьох синів першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Від Арпоксая, за Геродотом, пішли скитські племена катіари і траспії. Ім'я Арпоксай пояснюють, як "Ріка-цар" бо "Глибина-цар". Навіть доводять, що перша частина "Арпо" відповідає осетинському "арф", що позначає "глибокий", "глибина". [Шаповалов 1997, 8].

Припускаємо, що "Арпо" відповідає українському "Карпо" і позначає рибу короп (карп), що пов'язаний із водою і глибиною. Це не суперечить прийнятому поясненню імені від грецького "karpos" - плід [Скрипник 1996, 67], так як риба символізує чоловічий прутень та Місяць, які означають силу, що запліднює. [Пашник/Духовне 2016, 17].

Ліпоксай (грец. Λιπόξαϊν) – один із трьох синів першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Ліпоксай став родоначальником скитського племені авхатів. Ім'я Ліпоксай пояснюють як "Гора-цар". [Шаповалов 1997, 8]. Можливо ім'я треба пов'язати з давньоруським словом "л?по" – гарно, красиво, любо.

Колаксай (грец. Κολάξαϊν) – один із трьох синів першочоловіка Таргітая, родоначальника скитів. Саме Колоксаєві дісталися золоті речі, які впали з неба, і він успадкував батьківський трон і став родоначальником племені паралатів. Ім'я Колоксай означає "Сонце-цар". [Шаповалов 1997, 8]. Вважають, що частина "Коло" означає Сонце, що має форму кола. Не складно побачити в цьому імені більш відоме Олексій (від гр. alexo – захищаю, тобто захисник [Скрипник 1996, 85]). Але й це ім'я може мати наближення до Олега, а воно пов'язано з священною твариною оленем (ольга). Олень є міфологічним образом Сонця, що заходить. [Пашник/Буша]. За Геродотом скити називаються сколотами за іменем свого першого царя Колаксая, слід розуміти так, що етнонім сколоти й ім'я Колаксай є спорідненими й сходять до спільного кореня [Наливайко 2007, 266].

З одного боку ми не маємо прямого успадкування слов'янами скитських Богів, а з іншого боку їхні імена в більшості можна пояснити навіть сучасною українською мовою. Наші дослідження буде продовжено. Але вже зараз можемо зробити висновок, що скити залишили великий духовний спадок на теренах сучасної України і можемо сміливо їх називати нашими Предками.

Література:

1. Апрель. – https://ru.wikipedia.org/wiki/Апрель.

2. Былини / Вступ. ст. В. Калугина. – М.: Терра-Книжковий клуб, 1998. – 512 с.

3. Варуна. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Варуна.

4. Велесова Книга / Упоряд., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7526 (2018). – 192 с.

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.

6. Войотович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

7. Геродот. Історії в дев'яти книгах / перекл. А.О. Білецького. – К.: Наук. думка, 1993. – 576 с.

8. Дагда. - https://uk.wikipedia.org/wiki/Дагда_(бог).
9. Дагон. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Дагон

10. Масада. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Масада.

11. Наливайко С.І. Українська індоаріка. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 640 с.

12. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці / Священний острів Хортиця. – Запоріжжя.: РПК, 7524 (2016). – С. 4-23.