Вступ
У цьому дослідженні обґрунтовується мітологічна підоснова літописного сюжету про хрещення Русі, і тим самим знімається спрощений стандарт щодо поділу історії на дохре(и)стиянський і післяхре(и)стиянський періоди. У тексті свідомо вжито корінь "хрест" у значенні сонячного символу і відрізняємо його від біблійного персонажу – Ісуса Христоса, який також має відношення до мітологічного уособлення Сонця. Релігійна течія, що сповідує віру в Христоса, в нашому тексті (окрім цитат) відповідно названа христосівство.
Наше завдання у цьому дослідженні полягає у виокремленні мітологічних сюжетів із загального тексту "Повісті врем'яних літ", які церковні літописці ввели для прикраси історичних подій, якщо вони взагалі мали місце.
Опрацьовуючи матеріал з історії Вітчизни, науковці давно звернули увагу на невідповідність літописної легенди про хрещення Русі до історичної дійсності. Все ж є та значна частина дослідників, яка і зараз при наявності великої кількості матеріалу продовжує плутати людей приписуючи історичність події явно мітологічним сюжетам. Звертає на себе увагу і те, що такі твердження під впливом релігійних організацій поширюються від "розкручених" дешевою популярністю науковців і політиків.
Дан Берест у своїй книзі "Літописні непорозуміння" зазначає про незліченні зауваження науковців, дослідників староруських літописів, про хибність викладу тих чи інших історичних подій у "Повісті". Літописні непорозуміння були внесені церковниками, бо саме вони були авторами усіх літописів. Не забуваймо, що літописці були в першу чергу ревними поборниками юдо-христосівської релігії, тому їхні вчинки були підпорядковані ідеологічним настановам, які правдами і неправдами утверджувалася на Русі. Розповсюдження хибних поглядів на "Повість" як на письмове джерело давньоруської літописної спадщини, зумовлене христосівською доктриною, буцімто христосівство принесло на Русь писемну культуру і взагалі зумовило прогресивні тенденції державотворення й розвитку давньоруської спільноти. Але в дійсності все відбувалося навпаки, адже жидо-христосівська язичницька релігія була примітивною і суто варварською релігією у порівнянні з побутуючою на Русі праотчою релігією русичів під назвою Православ'я. [1, 7].
Володимир на монеті власного карбування (златник)
Ім'я Володимир
Ім'я Володимир має досить складне значення, і при різному підході можемо отримати, на перший погляд, відмінні результати. За класичним тлумаченням ім'я означає "владою великий", "володар" світу" [31, 48] або "володіючий людьми (миром, громадою)" [19, 38].
Перша частина слова близька до імені Бога Ве(о)лоса, який дійсно володіє нижнім світом і багатством, куди входять і люди. Друга частина "димир" близька до "димар", а це ознака осіннє-зимового Сонця, що має ім'я в церковному календарі Дмитро [23, 53]. Варіант імені Ладомир теж вказує на назви осіннього Сонця – Лад або Мир.
Федькович О.Ю. з людської оповіді повідомляє, що у Прабога-Вседержителя було чотири сини і дочка. Так от четвертий наймолодший був Лад або Мир, з якого зробили Дмитра. [16, 123]. У нас виникає до цього свідчення тільки питання: чого Лад чи Мир є наймолодшим? Це може бути у тому випадку, якщо Новий рік відзначали з осені.
Автор Велесової Книги закликає: "То стрепенися, народе мій, од Лада" [7, ВК,7г], під "Ладом" розуміється "сон", а це стосується і сонячного Бога осіннього періоду, що йде спати. В цій же книзі поданий перелік Богів: "Володарі наші єдині єсь: Хорс і Перун, Яро, Купалва, Лад і Дажбо." [7, ВК,8], з якого можна судити про послідовність сонячних Богів, і Лад іде після літнього сонця Купала. Також Велесова Книга називає отця Богумира [7, ВК,9а], який є тотожним імені Миробог, що згадується на барельєфі Бушського святилища [26].
Степан Наливайко вважає, що компонент "мир" у деяких слов'янських мовах видозмінився на "мил" і став пов'язуватися з поняттям "милий", "любий", а також "любов", "кохання".
Крім сказаного, С. Наливайко доводить, що компонент "мир" у слов'янських мовах споріднений з індоіранським Богом Сонця і Мирного Договору Мітрою, який мав важливу функцію об'єднувати людей у громаду (село). [21, 196]. Таким чином, ім'я Володимир може позначати Сонце, що заходить (іде спати чи кохати), і воно стає мирним, тобто втрачає свою войовничість.
Осіннє (заходяче) Сонце
В билинному циклі князь названий Владимир Ясноє (Красноє) Солнишко і представлений як єдиноправний володар, причому протягом кількох сторіч. В.Г. Мірзоєв зазначає: "Хоч образ князя, поза сумнівом, має своїм началом історичного Володимира Святославовича, однак в епосі від дійсно існуючої історичної особи залишилися тільки ім'я, титул і високе положення голови держави. Все інше, тобто найголовніше, настільки трансформувалося в народній свідомості, що, звичайно, зовсім в ньому втопилося і відповідним чином отримало нове значення і пояснення. Та й сам образ Володимира Святославовича загубив навіть свою окремішність, зливаючись з іменем і спогадами про Володимира Мономаха – борця за руську єдність і політика, що силою влади нагадує свого попередника." [20, 34].
Ми не даремно навели цю цитату, адже дійсно образи двох Володимирів в ПВЛ в чомусь мають схожість, що наводить на думку про виведення Володимира Святославовича і його подвиги від Володимира Мономаха, який міг інтенсивно впроваджувати віру від греків. Адже Сильвестр (ігумен Києво-Видубицького монастиря, літописець династії "Мономаха"), як автор "Повісті", згадується в літописаннях Північно-Східної Русі, в той час як у Києво-Печерському монастирі авторство називається за Нестором. Вважають, що Сильвестр був одним із останніх редакторів "Повісті". [1, 9].
Володимир II Всеволодович (1053 – 19 квітня 1125) – великий князь київський (1113–1125) син князя Всеволода Ярославовича і візантійської княжни з сім'ї Мономаха, тому й прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім'я Василь. [9]. Чи не випадковий збіг імен обох правителів – Володимир-Василь?
З мітологічної точки зору Володимир названий прямо за своїм призначенням – він уособлює Сонце. Про це наголошується не тільки в билинах, а і в церковних книгах: "Святий Володимир Великий наче сонце сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами." [15, 436]. Володимир при хрещенні отримує ім'я Василь. Охрестив він і своїх 12 синів, яких можна співставити з 12 апостолами Ісуса Христоса.
Під хрещенням треба розуміти занурення у воду, яке відбувається під час обряду. Це відповідає заходженню Сонця у Світові Води і його смерть. Таке положення відповідає сучасному державному прапору, коли сонячний жовтий колір розташовується нижче синього, що позначає воду.
Степан Наливайко вважає, що двоосновне ім'я Володимир за своєю структурою позначає Воду і Вогонь: вода здавна традиційно асоціюється з синім або блакитним кольором, а Сонце ж, вогонь асоціюється із золотавим, жовтим кольором. Це символізує ідею самого життя, бо без води й сонця воно неможливе. І навпаки, поєднуючись, синій і жовтий кольори, тобто вода і сонце, вогонь, тепло дають зелений колір – колір життя. Вода і вогонь – дві могутні стихії. Коли жодна з цих стихій не переважає, коли вони гармонійно поєднані, коли має місце своєрідна єдність цих протилежностей, має місце і світова, і суспільна рівновага, поступ і благоденство, панує мир, злагода порозуміння. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, який творять дві рівновеликі половинки – синя й жовта, символи води й вогню, символи самого життя. [21, 202].
При зануренні відбувається також перевтілення сонячного Бога на Місяць – потойбічне Сонце. А ім’я Василь етнографи ототожнюють з Місяцем [13, 68] – потойбічним Сонцем. Свято Василя, або його ще називають Різдвом Місяця, відзначають 1 січня. На цю ж дату припадає державний Новий рік. [25, 83].
Дослідник Микола Ткач пише, що уявлення про нічне Сонце доволі широко зустрічається в різних жанрах українського народного мистецтва та фольклору, хоча сам термін "нічне Сонце" дещо умовний, спрощений. Він ніяким чином не розкриває мітологічної сутності самого явища, що пов'язане з цим терміном, і тому не дозволяє якось вирізнити і мітологічну чинність язичницького персонажа Хорса. У річному колі нічному Сонцю відповідає зимове чи осінньо-зимове Сонце. [33, 148].
Відповідно до сказаного додамо: якщо добу порівнювати з роком, то ніч відповідає зимі. А відповідно Хорс являється нічним світилом – Місяцем [22, 115].
Сонце, що сідає, представлено у народній творчості билинним героєм купцем Садко, який відправляється до Морського царя. Народні картини передають нам образ Козака Мамая, що також відображає сонячного Бога, що звершив свій шлях, зійшов на землю, припнув коня, поклав шапку на землю, як на наречену, і грає на кобзі (бандурі), що ототожнюється із статевим актом. Подібну образність має також Крішна (пор. красний – асоціація із червоним Сонцем, що заходить). Заходження Сонця до Вод також символізує поєднання чоловічого і жіночого начала. [22, 124].
Новгород
З'ясувавши, що може собою являти князь Володимир на мітологічному ґрунті, прослідкуємо за його діями. В літо 6478 Князь Володимир починає князювати в Новгороді завдяки своєму вуєві Добрині, що умовив новгородців. [18, 41]. Причому відчувається закономірність, що руські князі перед тим, як усістися на київський престол обов'язково починають з північного Новгорода. У деяких дослідників навіть з'явився сумнів, що можливо не йдеться про Новгород на р. Волхов. А мова йде про Новий град Київський, або хоча б місце неподалік Києва. Сумнів, може, й правильний, але якщо подивитися на це місце з позиції мітології, то князів відправляли в Новий город неначе Сонце, що потрапляє у Нав'ю – потойбічний світ [22, 117], а звідти воно приходить (виходить) царствувати на світ Білий.
Володимир – "робочич"
Після того, як, начебто, київський князь Ярополк побив свого брата Олега у 6485 р., Володимир, убоявшись, утік за море. А в 6488 році за допомогою варягів (тотожні слову "ворог") повертає собі Новгород і готується до війни зі своїм братом Ярополком. І тут наводимо цікаві літописні відомості: "І сів він у Новгороді і послав до Рогволода полоцького (полтьского), глаголячи: "Хочу взяти дочку твою за жону". Він рече дочці своїй: "Чи хочеш за Володимира?" Вона ж рече: "Не хочу роззувати робочича (рабичича, робичича, робичина, – різні варіанти, що подаються у виданнях), але Ярополка (Єрополка) хочу"… Рогволод же прийшов був із замор'я і мав волость свою в Полоцьку (Полтеску). А Тур [сів] у Турові; од нього ж і туровці прозвалися. Повернулися отроки Володимирові і повідали йому всю річ Рогнідину, дочки Рогволода (Рогволожи), полоцького князя. Володимир тоді зібрав воїв багато… і пішов на Рогволода. А в цей час хотіли вже вести Рогнідь за Ярополка. І прийшов Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і сина його два, а дочку його Рогнідь узяв за жону і пішов на Ярополка." [18, 45; 1, 24].
Вишивка на наволочці, виконана в 1960-1970 рр. на Вінниччині.
На зображенні бачимо Зорю і двох претендентів на неї. [34].
Махновець Л.Є. у примітках до Літопису Руського пояснює, що Рогніда зневажливо заявляє, що вона "не хоче розувати Володимира" як "робичича", тобто сина рабині, натяк на те, що Володимир був нешлюбним сином Святослава від Малуші, улюблениці Ольги. За цю зневагу Добриня, брат Малушин, вуйко Володимира, помстився: Рогволода і його двох синів було вбито, а Рогнідь силою взято за Володимира. [18, 45].
Лозко Г.С. висловлює гіпотезу, що Малуша була дочкою рабина; родичі матері Володимира очевидно розіграли біблійний сценарій з Естер, яку юдеї "підсунули" цареві, щоб скерувати його проти власного народу. Окрім того, дослідниця звертає увагу на невідповідність літописних подій, що ставить їх під сумнів: "Покищо незаперечним є лише те, що обставини "хрещення Русі" настільки перебрехані, що ще довго лишатимуться загадкою для істориків." [19, 152-153].
Свати Володимира Святославича у Рогволода (ліворуч); Рогволод розмовляє з Рогнідою (праворуч). Радзивіллівський літопис. XV ст.
Тепер пропонуємо це літописне повідомлення розглянути з боку мітологічного. Всі ці бойові дії є ніщо інше, як весільний обряд. Можемо припустити, що Рогнеда уособлює Зорю, що має зв'язок або з ранковим Сонцем (Ярополк) або з вечірнім (Володимир). Вона відмовляється виходити заміж за "робочича", тому що Сонце, що заходить позначається рибою – символом потойбічного світу. Коса на голові воїна-козака позначає місячну сутність. Вона має іншу назву – оселедець, що походить, швидше за все, від слова "оселя" (пор. Василь). Та й назва риби "оселедець" не стає вже такою образливою, якщо пов’язувати її з місяцем та фалосом – ознакою чоловічої сили. Назва іншої легендарної вусатої риби "сом" перегукується з ведичною назвою Місяця – Соми. Також один із символів Ісуса Христоса, що теж сходить на землю, є риба. [22, 124].
Риба, як зазначає Валерій Войтович, символізує не тільки плодючість, багатство, сексуальну силу, мудрість, але й жадібність, байдужість, дурість. На святвечірньому столі риба має ритуальне значення і є символом Місяця. Культ риби близький до культу змії, яка є теж символом Місяця. [8, 418].
Риба може позначати раба або ребьонка (дитина), який дорівнювався рабу [28, 142]. У Велесовій Книзі згадуються риб'яни: "А з Пендеба йдемо досі до неба Сварги синьої. За старі часи риб’яни осталися, не хотіли іти до землі нашої і рекли, же бо мають доблесті. І так стали ізгибатися [*гинути] самі, і не плодилися з нами, і вмерли, як неплідні." Мова йде про вихід з потойбічного світу, який часто сприймається як ув'язнення, рабство, яке у Велесовій Книзі названо "одерень" (пор. дерен) [7, ВК,7є]. Осінньо-зимове Сонце потрапляє у володіння Землі, якби уявляється його зародком-рибою, що знаходиться в обмеженому просторі – утробі чи могилі. Можливо, що й керівник і духовний наставник жидівської громади рабин може мати відношення до риби як за співзвуччям слова, так і за тотожністю з волхвами, які являються провідниками в потойбічний світ, мудрецями і зберігачами знань, охоронцями вогню – зародку Сонця [22, 114]. Тому й не дивно, що Володимира, як осіннє-зимове Сонце названо "робочичем".
Двір нареченої-Зорі
Рогволод в даному сюжеті може відображати Велеса, батька-охоронця двору нареченої, на це вказує його ім'я. Йому допомагають два сини – напевне, це два роги, що уособлюють воротарів. Звертаємо увагу на святилище-обсерваторію на острові Хортиця ІІІ–І тис. до н.е., яке у своїй основній частині відображає жіночий двір (лоно) і одночасно позначено образом тура з рогами, що слугують огорожею і охороною двору. Символіка цього святилища явно відображає весільний обряд і стародавнє свято Калити. [27].
Сонце-Володимир з боярами, як наречений, намагається якби визволити свою наречену з потойбічного світу – батьківського двору. Для цього їм треба вступити у битву, щоб подолати оплот (пор. Полтеск) старого Рогволода і зайняти його місце – батька роду з молодою дружиною.
Цей сюжет битви є в багатьох релігіях. Наприклад, в мітраїзмі сонячне божество уявлялося воїном, що перемагає бика, який символізує зле начало. Митру шанували як спасителя і творця світу (миру) і вірили, що після його кінцевої перемоги утвердиться царство справедливості, де його прибічники отримають винагороду. [28, 259].
Докія Гуменна описує весільну битву: "І справді починається завзятий бій. Ворота наглухо замкнені, у подвір'ї роду-племені повно, всі озброєні, стрілянина. Оборонці завзялися не пускати непрошених чужинців у подвір'я.
Сікай, братейку, сікай,
Своєї сестрички не давай
Будемо бити та воювати,
Своєї Марієчки не давати…
Січі, рубай, своєї сестри не давай,
Бо сестра дорогая, коса її золотая…
За матір-господиню, крім братів, що стережуть ворота й не пускають бояр, стоїть ще й вся жіноча частина роду. Поки бій кипить:
Рубай, дружбо, двері,
Рубай і одвірки,
Пускайте нас до дівки,
Прийшов з нами козак,
На нім шапочка, як мак,
І золотая зоря,
Десь тут дівчина моя… [11, 147,150].
Захищають брати свою "сестру". А ця родинна назва тотожна імені Зорі. У багатьох народів її називають майже однаково: Іштар, Еастер, Остара, Естер [24]. У святах калитянсько-весільного циклу на 4 грудня вшановують Варвару – вечірню Зорю, що уявлялася красною панною. У щедрівках Зоря є товаришкою Місяця, а разом з ним – символом животворчої й родючої природи. [25, 71; 8, 203].
"На думку С.С. Аверцева, – пише Бондарець О.В., – стіна міста є його "пояс" і одночасно його "вінець" (і те, й інше є символами цнотливості), що символічно пов'язано з цілісністю, неприступністю та впорядкованістю міста. В середньовічних джерелах досить часто в описах тріумфальних перемог зустрічаємо, що завойовники пронизують мечем брами підкорених міст. Такий вчинок зокрема приписується Болеславу І Хороброму: "А Болеслав, не зустрічаючи ніякого опору, увійшовши до величезного й багатого міста, оголеним мечем вдарив у Золоті ворота, пояснивши з жартівливим сміхом тим, хто з подивом запитав, чому він так вчинив: "Так само, як зараз руйнуються мечем оці Золоті ворота, так само нинішньої ночі буде порушено [честь] сестри найбезвільнішого [з королів], яку він відмовився віддати за мене." [5, 60].
Рогніда
Цікавим для нас є також ім'я нареченої Рогніда. Це ім'я може бути різнотлумачним, але зміст залишається приблизно однаковим. Перша частина слова "рог" напряму позначає роги, що можуть ототожнюватися з лоном і місяцем. Друга частина "ніда" може бути тотожною "міда" (заміна н-м), що є складовою частиною богині Місяця Артеміди. Якщо розглядати з іншого боку, частина "гніт(д)" означає тліюче (пригнічене) вогнище, звідси й назва шнура в лампаді, свічі чи вибуховій речовині. “Пригнітити” вогнище значить пригасити його. [23, 42]. Відповідно Сонце-фалос, що заходить до жіночого двору, стає пригніченим. Ми бачимо на заході тліючий вогонь Сонця. Червоний (темно-коричневий) кінь має назву "гнідий". Зоря за легендами заводить сонячного коня до двору, а на ранок знову виводить. У цьому випадку вона виганяє (або породжує) Сонце – "ро-гонити".
Не можна оминути й негативного значення слова "гнида" – яйце воші. Світлана Творун наводить пісню весільного обряду для нечесної молодої:
І шумить. І гуде,
Блоха заміж іде,
А всі воші радуються,
Що невістка буде,
Черепаха – сваха,
А світилка – жаба,
А блошиця чепуриться,
За невістку моститься. [32, 110].
На острові Хортиця є скеля Ушвива або Ушва. На ній стоїть зараз міст Преображенського. Поруч зі скелею є однойменна балка. Краєзнавці нічого кращого не знайшли, як пояснили, що назва походить від того, що козаки на прибережних каміннях "воші ганяли", тобто прали білизну. Але якщо звернути увагу на розташування скелі, то вона виступом виходить на східний бік з двома увігнутими крилами, як це зображено на образах скіфської змієногої богині. Крила закінчуються на півночі скелею Совутиною, а на півдні – скелею Думною. Безперечно, що Ушва має символізувати в даному випадку ранішню Зорю – сестру вечірньої Зорі. Станіслав Губерначук вважає тотожність деяких географічних назв сучасної України з ведичною богинею ранішньої зорі Ушас. Серед подібних до хортицької назв є річка Ушва в басейні Десни. [10, 94]. Взагалі вважається, якщо сняться воші – то на багатство і гроші. Грошей після одруження поменшає, а от багатство в дітях придбаєте.
Правління Володимира
Вважається, що князь Володимир був непопулярним правителем. Перед все він – братовбивця. Володимир погубив Ярополка лестощами і підступністю. Взяв у наложниці вдову Ярополка, гречанку, до того ж вагітну від Ярополка. При вступі Володимира на престол кордон проходив Чорним морем, а при ньому вихід до нього було втрачено, і кордон перемістився до дніпрових порогів. Володимир так всім набрид, що всі з нетерпінням чекали його смерті. Наближеним особам довелося її притаїти, тому що вони боялися бунту. [12, 50-51].
Ось як подає літописець початок Володимирового правління: "І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його – срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той" [18, 47]. Не забув літописець і про похіть Володимира до жінок описати. Одним словом – розпусник-язичник.
За літописом, в 6494 (986) почали навідуватися посли від різних країн до Володимира і розповідати про свою віру: болгари-магометани, німці з Риму, жиди хозарські. Греки теж прислали свого філософа. Наговорив той, переказуючи Біблію, на кілька сторінок літопису. Наступного року, за порадою бояр, Володимир розіслав послів, щоб на власні очі пересвідчилися, хто як проводить службу божу. Звичайно, що греки виявилися найкращими, і переконали бояри Володимира взяти закон грецький, як і баба його Ольга. "А Володимир, відповівши мовив: "То де ми хрещення приймемо?" І вони сказали: "Де тобі вгодно". [18, 61].
Срібник князя Володимира. Промальовування, вар.1
"Розбіжність оповідок про хрещення кн. Ольги чи то візантійським патріархом Феофілактом за участю самого імператора Костянтина VІІ "Багрянородного", чи то якимось її особистим духівником-католиком, вочевидь доводить відсутність офіційних свідчень щодо її дійсного прийняття християнства, бо на той час обряд хрещення першої особи Русі – правительки найбільшої і наймогутнішої держави Старого Світу – посідав би визначне місце в історичній хроніці християнської релігії. Відтак всілякі згадки, як усні так і письмові, про так зване хрещення кн. Ольги є не що інше, як прояв кон'юнктури сучасних істориків та письменників на догоду пануючій ідеології." – зазначає дослідник Дан Берест. [1, 12].
Корсунська легенда
У рік 6496 (988) пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький, але греки заперлися і оборонялися. Грецький зрадник Анастас Курсунянин порадив Володимиру перекопати водопровід. Володимр же це почувши, глянувши на небо, сказав: "Якщо збудеться се – охрещусь". Водопровід перекопали, город здався. Володимир посилає послів до цесаря Василія і Костянтина, щоб вони віддали за нього свою сестру Анну, інакше він і їм таке ж вчинить як і з Корсунем. Цесарі виставили в умову хрещення Володимира, бо не хочуть віддавати сестру за поганина. Володимир відповів їм, що охреститься, бо вже іспитав закон грецький. Але й цесарі далі торгуються, щоб Володимир спочатку хрестився, а потім сестру пошлють. І сказав Володимир: "Нехай, прийшовши із сестрою вашою, охрестять мене". Ледь умовили цесарі свою сестру і відправили за море. [18, 61-63].
Панченко А. подає історичну версію цим подіям: "В 987 році Василій ІІ Македонянин був імператором без імперії. Узурпатор Варка Фока зайняв всю Малу Азію. Останньою надією імператора був київський князь. Один загін він відправив на Босфор, а очолюючи другий, відправився в похід на корсунських заколотників. Платою за допомогу була рука порфірогенетки Анни, сестри імператора, яка, можливо, прибула в Київ літом 988 року". [12, 60].
Володимир вимальовується літописцем духовним торгашем, який ніяк не знайде аргументований привід зрадити предківську віру. Але й в цій суперечці, можна побачити весільний обряд, де Володимир виступає купцем, а два цесаря, брати Анни, продавцями. Звичайно, важко припустити, щоб "торгівля" йшла на такій відстані між Корсунем і Константинополем. Швидше за все, це вимальовані образні події весільного обряду. Назва міста Корсунь (Херсонес) дуже близька до імені Бога Місяця Хорса. Сам Хорс, як Місяць, може уявлятися весільним човном або коляскою, яку Володимир завоював чи купив у Анастаса, а потім приїхав у ній до молодої. Ім'я Анастас перекладають з грецької як "воскресіння" [31, 38]. А з нашої мови ім'я за змістом більше схоже на "чоловічий прутень", і за мітологією нагадує перевізника Кия або грецького перевізника через річку мертвих Харона (обряди весілля і похорону тотожні).
В додаток приведемо старовинну колядку, що пов'язана з весільною обрядовістю. Вона досить схожа до зазначених подій зі сватанням Володимира, адже в ній від нареченого намагаються відкупитися, він все бере, але підкоряється, коли йому виводять панну. Причому зазначений в колядці казковий Царівгород нагадує літописний Цесароград чи Царгород (Константинополь):
...Ой, славен, явен красний Володимирко (будь-яке N),
А чим же ти та прославився?
Що ізвечора коня осідлав,
А вже к світові під Царівград став.
Ой, б'є, та й б'є на Царівгород.
Цар ся дивує, хто то воює.
А міщани ходять, все раду радять,
Що тому вояці за дари дати?!
Вивели йому коня в наряді;
Він коня то взяв, – не подякував, –
Не подякував, шапочки не зняв,
Шапочки не зняв, не поклонився,
Не поклонився й не покорився...
Ой, як б'є, та й б'є на Царівгород.
Цар ся дивує хто то воює.
А міщани все раду радять,
Що тому вояці за дари дати?!
...Винесли йому полумисок злата;
Він золото узяв, – не подякував,
Не подякував, шапочки не зняв,
Не поклонився, не покорився.
Ой, як б'є, та й б'є на Царівгород.
Цар ся дивує, хто то воює.
А міщани все ходять, все раду радять,
Що тому паняті за дари дати.
Вивели ж йому панну в коморі;
Він панну узяв та й подякував,
Подякував й шапочку зняв,
Шапочку зняв, ще й поклонився,
І поклонився, і покорився..."
(Возняк М. Історія української літератури, т. 1-й). [16, 90-91].
Коли Анна прибула до Корсуня, її посадили в палатах. І тут трапилося чудо! Подаємо його як записано в літописі: "За божим приреченням в сей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не здогадувався, що робити. І послала до нього цесариця, кажучи: "Якщо ти хочеш болісті сеї позбутися, то відразу хрестись. Якщо ж ні, – то не позбудешся сього". І, це почувши, Володимир сказав: "Якщо буде се правда, – воістину велик бог християнський". І повелів він охрестити себе. І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив (єпископ) руку на нього – він одразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив бога, сказавши: "Тепер узнав я бога істинного". А коли побачила це дружина його, многі охрестилися… По охрещенні ж привів він цесарицю на обручення". [18, 63].
Щодо сліпоти Володимирової, то дослідники звертають увагу на аналогічне осліплення противника христосівської віри Савла, який увірував в Христоса після осліплення і такого ж чудесного одужання. Він пізніше став відомим як апостол Павло. [4, 1356].
Подібну легенду про сліпоту і прийняття христосівства склали для польського князя Мєшка І (бл. 935–992). Він, начебто, прийняв хрещення під впливом (або за умовою шлюбу) своєї дружини Дубравки, чеської княжни. Слід зазначити, що ім'я Мєшко (Мишко, Михайло) також пов'язується із заходячим Сонцем, а мітологічні герої з цим іменем є близькими до Велеса. [23, 52-54].
Галл Анонім у своїй хроніці повідомляє, що Мєшко був сліпий до сьомого року життя, а потім прозрів. Сам літописець пояснив цю подію наступним чином: "Тоді (тобто після просвітлення Мєшка) Принц Сємомисл дізнався від старших і більш знаючих людей того часу, чи сліпота і прозріння хлопчика не означає якогось чудесного знаку? І вони пояснили, що сліпота означає, що Польща була перед тим наче сліпа, але з цього часу – говорили вони – повинна бути завдяки Мєшкові просвітлена і піднесена над сусідніми народами".
Це пояснення явно мало на увазі хрещення князя: "Дійсно, сліпою була до того Польща, не знаючи а ні поклоніння істинному Богу, ані принципів віри, лише через просвітленого Мєшка і вона також була просвітлена, бо коли він прийняв віру, польський народ був врятований від смерті в язичництві".
Описана подія є типовою середньовічною алегорією і не має значення, як історичне джерело. Але цей опис було використаний і розвинений більшістю пізніших польський літописців. [35].
З мітологічної точку зору осліплення Володимира, а також інших персонажів, пояснюється просто: Сонце ототожнюється з Оком Божим, після його заходу в потойбічний світ (там же перебуває і наречена) настає сліпота, ніч, а після його сходу – прозріння.
Літописець сам же наводить на сумнів хрещення Володимира саме в Корсуні: "А сього не відаючи, [деякі] неправильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж – кажучи, [що] у Василеві, а другі, говорячи, [ще] інакше кажуть". [18, 63]. Примітно, що назви міст Київ і Василів теж відповідають місячній сутності. Тобто важливо було дотриматися мітологічного сюжету: щоб то не стало, охрестити Володимира в "човновому" місті. Відомо, що храми часто будують за формою човна. [34, 108; 5, 62]. Подібну назву до Корсуня має також гроб Володимира: "Вложиша [тіло Володимира] в корьсту мороморяну" ("І положили його в гробі мармуровім" [18, 75]). Корсунь Володимир віддав грекам, як віно за цесарицю, прихопив попа Анастаса (як перевізника?) із собою в Київ. [18, 65-66].
Хрещення Володимира та його дружинників (Радзивіллівський літопис. XV ст.)
Поверження кумирів
"І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! "Велик ти єси, господи, дивні діла твої!" Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!
І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь." [18, 66].
Наведений уривок з "Повісті врем'яних літ" можна розглядати з точки зору мітології. Якщо Володимир-Василь, який може уособлювати Велеса (або Сонце що заходить), то приходить його панування і він має скинути з влади Богів-Сварожичів. Така точка заміни влади Перуна на Велеса припадає на 14 вересня – Здвиження. [25, 56]. Як бачимо, Перуна наказано виштовхати за Дніпрові Пороги, тобто виставити із жіночого двору. За однією з версій Перунова Ринь знаходилася на піщаній косі між скелями Три Стовпи і островом Хортиця. Скелі Три Стовпи можна ототожнювати з грецьким охоронцем в Тартар (потойбічний світ) псом Цербером. [22, 121,125]. Є ще одне географічне місце, що пов'язане з Перуном, але воно знаходиться в зоні Дніпрових порогів. Це затоплений водами Дніпровського водосховища острів Перун, напроти однойменного села Перун Вільнянського району Запорізької області. [25, 45].
Михайло Сіряков наводить опис царства мертвих бога Варуни в індоіранській мітології: Нижній мир вночі виглядає як висячий над землею в перевернутому положенні. Це символізує такий атрибут Варуни, як діжка, перевернута отвором донизу, або космічне дерево з гілками донизу, корінням угору. Само царство Варуни, де перебували Боги, уявлялося як підземні космічні води, що вдень знаходилися під землею, а вночі – над нею. [30, 21]. Слід додати, що й Сонце, відповідно, займало належне положення: вдень – угорі, а вночі – внизу.
Тому вважаємо, що прапор держави Україна відображає нічне положення, коли Сонце опиняється під Водою. Це ж положення Сонця позначено на державному гербі Триглаві – яйце знаходиться у нижній частині. Або зображено сокола, що падає вниз.
Олександр Знойко наводить свідчення іншого перевтілення світу: "Найстрашнішою катастрофою в уявленнях людей тієї епохи була загибель неба – падіння небесного склепіння. У текстах пірамід (3000 р. до н.е.) зустрічаємо голосіння Ісіди над убитим Осірісом.
Незмірна сила горя в словах Ісіди:
Зливається Небо з Землею,
Тінь на Землі нині,
Вже впало Небо на Землю.
Цими ж словами змальовано поразку князя Ігоря:
Збыся Дивъ кличет врѣху древа...
Тьма Світѣ покрыла.
…………………………
Уже врѣжеся Див на Землю.
Зміст, образи і форма обох текстів цілком ідентичні." [13, 60].
Дивно виглядають слова літописця після хрещення людей: "І було видіти радість велику на небі і на землі, що скільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: "Горе мені, бо проганяють мене звідси!" [17, 66]. Адже згідно світогляду, зверження Богів-Сварожичів приводить до темряви, тобто пануванню Диявола. Інша назва володаря нижнього світу Сатана дуже близька до слова "сутінки" – перехід до темряви. Проведення в храмах всеношної служби, в тому числі і освячення води, охорона вогню, як зародку Сонця, також відноситься до культу поклоніння нижньому світу, тобто ушанування Диявола, бо він є князем пітьми. Саме таким князем пітьми виступає Володимир. Культ радіння на прихід темних сил може означати лише те, що новорічні свята проводяться в осінній період, як це й відбувається в церковному літургійному році на 1 вересня. [15, 8].
Щодо рідновірів, які дотримуються світогляду предків, то боротьба Богів верхнього і нижнього світу є природною і відповідає законам Божим: день змінюється на ніч, а літо – на зиму і навпаки. Тобто все знаходиться під владою Всевишнього Бога і діє за його задумом.
Биття Перуна жезлами і занурення у воду доволі нагадує обряд присвячений Белу-Мардуку. Вавилонський Мардук тотожний Перуну або Марсу. Ось опис обряду з книги В.Є.Ларичева "Колесо времени": "Його, схопленого перед цим, спочатку судили, а потім піддали жорстокому бичуванню, після чого настала болісна смерть. Жерці омили у водах тіло мертвого бога, облите струменем крові, що пролився з ураженого списом серця. Вони готувалися тепер з плачем і сльозами унести божество "у гору" храму, щоб турботу про померлого прийняла на себе сама богиня-мати. Оплакування продовжить вона, і скорбні сльози її будуть витікати із божеських очей, поки не звершиться чудо воскресіння." [17, 76].
Люди в Києві були учасниками подібного обряду, тому й оплакували свого Перуна, що панував від весни до осені. А потім всі, омившись як і Бог, радувалися новому втіленню, бо після смерті знову прийде життя. Подібні оплакування Бога, а потім веселощі зустрічаємо на Похоронах Ярили, якого також іноді топили. [25, 42].
За твердженням проф. Є.Анічкова, біля Києва, недалечко села Берестова, був священний гай, а на схилах під цим гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські Боги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Печерська Лавра. [14, 95]. Можливо, що київські Божі образи переховували в печерах, аналогічно до поховання Мардука, а поруч із Богами ховали визначних людей, діяння яких дорівнювалися до Божих. Аналогічні поховання визначних людей відбувалися в храмах, де храняться Боги і різноманітні священні речі – прапори, хоругви, книги, духовні атрибути та ін.
У церковному календарі Перуна замінив Ілля-громовержець [14, 100]. Для нас цікавим є билинні оповідання про князя Володимира та Іллю Муромця. Ілля начебто походив із града Мурома і села Ка(ра)чарова, де він 30 років сидів на печі через хворі ноги, поки до нього не прийшли каліки (старці-мандрівники), зцілили молодця і надали йому богатирської сили. [3, 94].
В шестиденній давньоруській календарній системі загальна кількість тижнів у році складала 60, що відповідало 60 рокам небесного Світила [25, 18]. Аналогічно це могло покладатися і на життєвий шлях Перуна. Так як він спить півроку, то відповідно це могло позначатися 30 роками його сидіння на печі під Муромом, тобто він є замурованим.
Ілля йде на службу до князя Володимира. А той через обмову засадив Іллю в глибокий погреб, де він просидів три роки. Тільки завдяки дочці Володимира, яка за ним доглядала, Ілля вижив. Володимир про нього згадує, коли настає загроза для Києва, і звільняє його з ув'язнення. [3, 116,118]. Знову бачимо, що Ілля був замурований і бездіяв. Тому значення його прозвища Муромець треба шукати в його тимчасовому ув'язненні.
Проводи дітей на навчання
Літописець ПВЛ щодо хрещення Русі Володимиром повідомляє: "… Став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували. [18, 66]. Більш ширше повідомлення про це ж є в "Истории Российской" В. Татищева: "Митрополит же Михаил советовал Владимиру устроить училища на утверждение веры и собрать дети в научение. И тако Владимир повелел брать детей знатных, средних и убогих, раздая по церквам свясченником со причетники в научение книжное. Матери же чад своих плакали о том вельми, аки по мертвых, зане не утвердилися в вере и не ведали пользы учения, что тем ум их просвещается и на всякое дело благоугодны творить, и искали безумнии дарами откупаться". Різниця у текстах пояснюється скороченням у "Повісті врем'яних літ" невигідних місць. [6, 118-119].
Б.А. Успенський співставив діяння Володимира з діяннями Петра І, що також вводив насильне європейське навчання. А.С. Пушкін, спираючись на родинний переказ, писав: "Жінки молодих людей, відправлених за море, надягали траур (синє плаття)". Олександр Панченко підкреслює: "Думають, що Русь пережила хрещення як драму і навіть трагедію. Це сумнівно. Матері завжди оплакували розлучення з дітьми". [12, 47].
Ці свідчення дають нам підставу зробити висновок, що в літописі йдеться про обряд проводжання дітей на навчання. Спостерігаючи сучасні звичаї, зазначаємо, що дітей до школи відправляють як на похорон: нарядно вдягають, прикрашають і обдаровують квітами, а ще дають дари для вчителів, що відповідає оплаті за навчання, а не "відкуп дарами" від нього. Аналогічно таку ж платню дають на похоронах, народженні чи весіллі священнослужителям і Богам-перевізникам.
Ко(н)стянтин – Володимир.
Літописець «Повісті» при описі смерті князя Володимира зазначив: "Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і людей своїх, – і сей так учинив, подібно йому". [18, 75]. (А разом з тим існує порівняння: мати Володимира Ольга, в хрещенні Олена, дорівнює матері Костянтина Олені). Двоє правителів Римської імперії Костянтин і Ліциній в розпал боротьби за владу прийняли в 313 р. Міланський едикт, де христосівці, як і інші численні секти імперії, мали право відкрито проводити свій культ, церковні організації могли мати будь-яке майно. Сам Костянтин, який став єдиним правителем імперії, християнином не був. Він був вихований у шануванні "Непереможного Сонця". Його союз з христосівською церквою носив насамперед політичний характер, і хоч він не переслідував традиційні культи, саме
з його правління христосівство починає набувати вирішального значення в ідеологічному житті імперії. Правда, існує христосівський переказ, що Костянтин хрестився перед самою смертю. [29, 175]. Можливо це має таке ж відношення як і до Володимира, що, як ми вже розглянули раніше, символізував Сонце, що заходить у Світові Води?
Розглянемо значення імені Ко(н)стянтин. Розкладемо ім’я на частини: кон-стан-тин. Всі три слова виявляються є нашими рідними і зрозумілими. "Кон" – це теж саме, що й "за-кон" або "канон" – встановлене правило; "стан" – він і є стан, тобто устійнити; "тин" – огорожа; разом – закон, що є устійненим і під охороною. Константин – це той, хто устійнює і охороняє закон – законохранитель, законодавець. Наше значення тотожне латинському (в додаток: константа – постійна величина, конституція – основний закон). Цим підтвердимо думку деяких дослідників, що етруски, які населяли Апеннінський півострів, були нашими родичами.
Срібник князя Володимира. Промальовування, Вар.2.
Варіант імені "Костянтин" ("н" випадає) має таке ж значення, бо наше слово "кость" може бути символом основи і постійності. На прадавніх святилищах і могилах предків тин викладали у вигляді рогів Велеса, які звичайно є кістяні.
Подамо первинне значення імені Константин. Кон – це є кінь (конь), ласкаво його кличуть "кося". Конем в переносному значенні називають чоловічий статевий орган. Сонячне божество, як яйце-насіння, їздить на коні або човні з кониками. Таким же є і князь (так само конунг, хан-кан) – той, що їздить на коні, але й той, що створює закони і стоїть на охороні їх дотримання.
Після денного роз’їзду у військових справах коня-прутня ставлять у стайні – жіноче лоно (звичайно, коли кінь став "кісточкою", інакше не поставиться), тобто твориться закон Божий – поєднання чоловічого і жіночого начала, а такий стан охороняється. Підтвердженням наведеним прикладам є символ нашого державного герба – Триглава. Два крайніх зуба з нижньою частиною є символом жіночого лона (черево, чаша) і нагадують стайні (пор. жіночий стан, і стан – місце тимчасового розташування). А середній зуб у вигляді булави або списа (копія), як чоловічий прутень входить до черева-чаші. Тобто, якщо чоловік заходить у жінку, він є постійним, устійненим (устайненим). [23, 45-46].
Подібний символ ми бачимо і на церковних куполах, де хрест у нижній частині закінчується півмісяцем. Можемо визначити, що півмісяць символізує роги Велеса, в які встромлений меч – символ Перуна. В іншому випадку символ хреста між рогами означає Сонце чи Вогонь, що знаходиться в човні (каміні) [22, 116]. Ми зазначали, що Велесові роги, як варіант, можуть позначати жіноче лоно, тобто ще раз підтвердили існування весільного обряду Володимира і Рогніди і боротьбу з Рогволодом.
Зображення стародавніх якорів. [33].
Висновки.
Сумніви істориків щодо правдоподібності хрещення Русі описаних в ПВЛ, вказують нам, що введення христосівської віри, як державної, відбулося в більш пізній час. Лише в 1037 році, в часи Ярослава Мудрого, мало місце канонізоване хрещення Русі Константинопольським митрополитом Феопемптом. Він заново пересвятив Десятинну церкву і канонізував введення і розповсюдження християнства у давньоруській державі… Разом із християнством з Візантії на Русь прийшла й ідея божественного походження влади. [2, 7].
Якщо Володимир І, як історичний князь, дійсно існував, то приписане йому прийняття віри від греків, не мало місце. Цьому підтвердженням є відсутність історичних доказів, а вплетені монахами-літописцями мітологічні сюжети є відвертою видумкою. Використання мітології в історичних подіях – відомий релігійний метод. Виходячи зі свого культурного виховання, літописці приписували ці дії давнім божествам, що перетворилися на царів, князів, святих і таке інше. Тому в аморальності описаних подій треба звинувачувати не Богів, а тих, хто складав такі пасквілі.
Враховуючи вищенаведене, вважаємо, що державному керівництву України і її офіційним науковцям варто переглянути заідеологізовані стандарти щодо питання "хрещення Русі". Відверта брехливість священнослужителів чужої для Русі віри, принижує нашу національну гідність, спотворює культурне надбання нашого народу. Натомість стародавній світогляд руського народу є природним і вітчизнолюбським. Повернення Руської Віри, як державної, дасть процвітання нашому народу, виплекає історичну гордість і любов до рідної Землі і Роду. Священний символ Триглав, що позначає поєднання чоловічого і жіночого начала, а разом з тим і відповідний йому синьо-жовтий прапор – має значення стабільності нашої держави, щасливе життя і господарювання її мешканців.
Література
1. Берест Дан. Літописні непорозуміння. Історичні статті. – http://pravoslavu.narod.ru.
2. Берест Дан. Церковні легенди. – http://pravoslavu.narod.ru.
3. Былины / Вступ. ст. В. Калугина. – М.: Терра – Книжный клуб, 1998. – 512 с.
4. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.
5. Бондарець О.В. Давньоруські городища в контексті семіотичної парадигми // Наукові записки. – Т. 24. Теорія та історія культури. – К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2004. – 91 с.
6. Введение христианства на Руси / Ин-т философии АН СССР; Отв. ред. А.Д. Сухов. – Москва: Мысль, 1987. – 302 с.
7. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7524 (2016). – 192 с.
8. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
9. Володимир Мономах. – http://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Мономах.
10. Губерначук С. Карби трипільської доби в українських географічних назвах та іменах особових. – К.: Четверта хвиля, 2008. – 232 с.
11. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1978. – 384 с.
12. Гумилев Л., Панченко А. Чтобы свеча не погасла: Диалог. – Ленинград: Сов. писатель, 1990. – 128 с.
13. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
14. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге. - К.: АТ "Обереги", 1994. – 424 с.
15. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
16. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн. – Кн.1. – К.: Обереги, 1994. – 400 с.
17. Ларичев В.Е. Колесо времени. (Солнце, Луна и древние люди.). – Новосибирск: Наука, 1986. – 176 с.
18. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
19. Лозко Г.С. Іменослов: імена слов'янські, історичні та міфологічні. – К.: Сварог, 1998. – 176 с.
20. Мирзоев В.Г. Былины и летописи – памятники русской исторической мысли. – Москва: Мисль, 1978.
21. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
22. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.
23. Пашник С.Д. Іменослов – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 68 с.
24. Пашник С.Д. Про наше весняне свято Матері-Землі та нежидівське свято Пурим. – http://www.svit.in.ua/stat/st30.htm.
25. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 116 с.
26. Пашник С.Д. Святилище біля села Буша. – www.svit.in.ua/sva/mi6.htm.
27. Пашник С.Д. Символіка святилища-обсерваторії на о. Хортиця. – http://www.svit.in.ua /stat/st51.htm
28. Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К.: Наук. думка, 1985. – 168 с.
29. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. – Москва: Политиздат, 1988. – 366 с.
30. Серяков М. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – Москва: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.
31. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
32. Творун С.О. Практична етнологія для ділових людей. Навчальний посібник. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – 216 с.
33. Ткач М.М. Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.
34. Шаповалов Г.И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины. – Запорожье: Дикое Поле, 1997. – 160 с.
35. Mieszko I. – http://pl.wikipedia.org/wiki/Mieszko_I.
Світовит Пашник
Немає коментарів:
Дописати коментар